Як у Вроцлаві діяла профспілка “Солідарність”, яка перемогла комунізм

Політична ситуація у Польщі після Другої світової війни опинилася під впливом Радянського Союзу. Країна, яка тільки звільнилася від нацистського режиму, почала зароджувати у собі комуністичний лад.

Майже 40 років у Польщі не було альтернативи радянській владі. За цей період країну заполонила суцільна радянщина, і навіть опозиційному руху “Солідарність” знадобилося майже десять років, аби радикально змінити настрої суспільства, пише сайт wroclawyes.eu.

Загальна політична атмосфера

Вроцлав не став винятком у політичному житті Польщі. Тут одразу ж з’явилися комуністичні політики та реформатори. Основною стратегією комуністів було якнайшвидше відновлення Польщі після війни. Стрімка відбудова міста викликала позитивні настрої у суспільстві. Радянська система була побудована таким чином, щоб усі одразу ж повірили у майбутнє процвітання та благі наміри. І якщо одразу після війни в країні та в містах діяли тимчасові уряди, то на виборах 1947 року абсолютну владу отримали комуністи, які у підсумку ліквідували всі політичні сили та встановили однопартійну систему.

У Вроцлаві одразу ж розпочалася інтенсивна реконструкція. Здебільшого вона мала ідеологічний характер, оскільки комуністичний режим прагнув перетворити місто на символ відбудови за підтримки Радянського Союзу. Це не дивувало, адже саме Вроцлав був тією фортецею, де нацистські війська перебували у безпеці до останніх днів війни.

Повний контроль комуністів у Вроцлаві призвів до репресій проти кожного, хто викликав сумніви щодо відданості політиці Соціалістичної Робітничої партії. Відбувалися перші арешти та переслідування антикомуністичних діячів.

Комуністи не такі хороші

У період сталінізму Вроцлав уперше почав виходити на протести. Поляки — вільний народ, і терпіти політичні репресії не бажали. Хоча першими незадоволення висловили селяни та робітники, які були невдоволені індустріалізацією та колективізацією, на яких будувалася економіка всього сілезького регіону.

Через це у Вроцлаві розпочалися перші протестні акції, які дуже швидко придушувалися поліцією. Далі почалося придушення будь-якої спроби громадянської непокори. Здебільшого це робилося публічно, аби інші бачили наслідки незгоди з комуністичним режимом.

Ситуація почала покращуватися після смерті Сталіна. У багатьох містах почали відбуватися серйозні протести. Зокрема, у Вроцлаві розпочався протест проти лібералізації політики та економіки. До влади у Сілезії прийшов Владислав Гомулка, який, хоча й був комуністом, намагався чинити опір радянському тиску. У Вроцлаві політик дав можливість пресі більш відкрито висловлювати свою думку, а в культурній та освітній сферах було зменшено контроль. Це не дуже сподобалося Радянському Союзу, і вже в 60-х роках минулого століття всі реформи Гомулки почали згортати.

Через це у 1968 році розпочалися нові хвилі протестів. На вулиці Вроцлава вийшли студенти, які висловили незадоволення репресіями, цензурою та придушенням свободи слова. Звісно ж, польська поліція була на боці влади, і більшість протестувальників було заарештовано.

Потрібна була нова команда

Те, що комуністична політика веде Польщу до краху, стало зрозуміло у 70-х роках минулого століття. Президентом країни став Едвард Герек, який запевняв поляків, що країна житиме в економічному процвітанні. Через це були започатковані економічні реформи.

Вроцлав, як і інші міста, почав отримувати великі кошти на розвиток інфраструктури та промисловості. Проте поляки не знали, що новий очільник країни брав усі гроші від західних кредиторів, що призвело до серйозного внутрішнього боргу країни, оскільки реформи не дали результатів.

Соціально-економічна ситуація погіршувалася. Паралельно зі зростанням цін на продукти росло й соціальне невдоволення поляків. До кінця 70-х років у магазинах не залишалося якісного товару за помірні ціни, що спричинило нову хвилю протестів робітників та студентів. У Вроцлаві на вулицях опинилися десятки тисяч людей, які вимагали від влади кардинальних змін.

Саме ці протести стали передвісником створення нового профспілкового руху “Солідарність”. Поляки розуміли, що політична ситуація вийшла з-під контролю, і в країні могли розпочатися зміни.

Комуністи були не готові

Історія профспілкового руху “Солідарність” бере свій початок із міста Гданськ. У серпні 1980 року на корабельні імені Леніна, де працював електрик Лех Валенса, розпочався великий страйк. Причиною обурення персоналу підприємства стало звільнення активістки Анни Валентинович, яка займалася захистом прав робітників. Крім того, в країні було ще багато інших проблем, на які можна було звернути увагу.

Інформація про перші мітинги швидко поширилася в інших містах. Там також почали виходити на вулиці працівники заводів, студенти та викладачі. До влади було висунуто 21 вимогу, серед яких — визнання права на створення незалежних профспілок.

Звісно, комуністичний режим не був готовий до такого стрімкого розвитку подій. Того ж місяця відбулися напружені перемовини з владою, і було підписано Гданську угоду, яка дозволила утворення незалежних профспілок. Лех Валенса одразу ж оголосив про створення профспілки “Солідарність”. Крім того, на папері було погоджено ще низку вимог, серед яких — підвищення рівня заробітної плати та зупинка політичних переслідувань.

Вже за кілька місяців популярність профспілки “Солідарність” зросла. Все більше поляків приєднувалися до нової команди, яка змінювала політичні погляди суспільства. Через це комуністична влада СРСР викликала польську владу на перемовини. У грудні 1981 року генерал Войцех Ярузельський, голова комуністичного уряду Польщі, оголосив у країні воєнний стан. Унаслідок цього було оголошено заборону на всі профспілки в країні, а “Солідарність” взагалі опинилася поза законом. Лідера профспілки Леха Валенсу заарештували, а згодом почалися затримання й інших членів “Солідарності”.

У Вроцлаві свої лідери

Місто Вроцлав стало одним із центрів діяльності “Солідарності”. Можливо, тут діяла найпотужніша опозиція в підпіллі після введення воєнного стану. Одним із найвідоміших лідерів руху “Солідарність” був Владислав Фрасинюк, який очолював регіональний осередок “Солідарності” у Нижній Сілезії. Він активно займався організацією страйків і демонстрацій. У грудні 1981 року Фрасинюка було заарештовано на кілька років. Після звільнення він продовжив підпільну роботу профспілки та став одним із лідерів опору комуністичній владі.

Вже у 1982 році у Вроцлаві Корнель Моравецький заснував організацію “Боротьба Солідарності”. За статутом вона була схожа на традиційну “Солідарність”, але рух закликав до радикальних методів повалення комуністичного режиму. Моравецький, інженер за фахом, з моменту введення воєнного стану організував підпільну боротьбу, видавав газети та проводив активну антикомуністичну діяльність. Він зумів налагодити роботу організації так, що навіть після його арешту “Боротьба Солідарності” діяла аж до падіння комуністичного режиму.

Ключову роль у фінансовій діяльності профспілки відіграв Юзеф Піньор. За кілька днів до введення воєнного стану Піньор зміг вивести з банківського рахунку “Солідарності” 80 мільйонів злотих, які згодом використовувалися для фінансування підпільної діяльності. Після повалення комуністів Піньор став членом польського парламенту.

Загальне повалення комуністів

У 1983 році комуністична влада отримала удар від світової спільноти, адже Лех Валенса отримав Нобелівську премію миру за свою діяльність у боротьбі за права людини та свободу.

Тим часом економічна та політична криза в Польщі продовжувала загострюватися, що змусило комуністів знову сісти за стіл перемовин з опозицією. Заручившись повною підтримкою населення, “Солідарність” була легалізована у 1989 році та допущена до виборів у парламент Польщі.

Підсумки виборів шокували лише комуністів, адже члени “Солідарності” увійшли до парламенту з абсолютною більшістю. Так звичайна профспілкова організація стала символом боротьби за свободу та демократію всієї країни.