Біля густої зелені на перехресті Попшечної та Канонєрської десятки років стояв непоказний валун. Молодь проходила повз нього, не замислюючись. Дорослі – хіба що кивали на знайомий камінь, який наче завжди там був. Але те, що видавалося випадковим елементом міського простору, було першим повоєнним символом вшанування пам’яті жертв нацистського терору у Вроцлаві. Що сталося далі й що було перед тим – на wroclawyes.eu.
У 2023 році цей скромний пам’ятник нарешті опинився там, де мав би бути з самого початку – на території колишнього табору Бурґвайде, де загинули десятки людей. Через 55 років він буквально повернувся на місце злочину – як це сталося і яке це має значення?.
Історія меморіалу жертвам табору Бурґвайде і його «переїзду»
Історія пам’ятника жертвам табору Бурґвайде – це розповідь про довгу дорогу до визнання імен, які могли навічно припасти порохом історії. Ще в повоєнні роки колишні польські примусові робітники намагались домогтися вшанування загиблих, але тривалий час безрезультатно – бракувало коштів, волі, можливості.
Що саме сталося в таборі?
Під час Другої світової війни на території нинішнього району Солтисовіце діяв найбільший у межах сучасного Вроцлава табір примусової праці. За різними оцінками, через нього пройшли десятки тисяч в’язнів, переважно поляків. Людей змушували працювати в жорстоких умовах, зокрема на будівництві злітної смуги просто в центрі міста.
Багато хто загинув від виснаження і знущань. Після війни табір зник із карти, однак пам’ять про нього зберегли свідки, історики й активісти. Подробиці є тут.
Як вшанували жертв?
Лише наприкінці 1960-х до справи долучився районний осередок ZBoWiD (Союз борців за свободу і демократію). Їхні зусилля, разом із допомогою працівників цукрового заводу «Сулковіце», дозволили встановити пам’ятний камінь на проспекті Попшечна, навпроти цього підприємства. Саме там, у часи війни, працювали в’язні з табору, хоча сам Бурґвайде був розташований трохи північніше – між сучасними вулицями Бомбардєрською та Канонєрською.
Камінь – гранітний, важкий, без зайвої «монументальності». Напис на ньому — польською мовою, загальний, без назви табору чи дат його функціонування. І саме ця стриманість зробила його універсальним знаком скорботи – поза межами національностей, статусів чи ролей у трагедії. Відкритий у 1968 році професором Єжи Фаленчаком, він став місцем пам’яті для колишніх примусових робітників, їхніх родин, школярів і всіх, хто шукав тут місце для зупинки.
Плутанина
Була лише одна проблема. Розташування меморіалу вводило в оману: багато хто вважав, що сам табір був поруч із цукровим заводом. Та після закриття цього підприємства територія перейшла в руки приватних осіб і пам’ятник залишився ніби на периферії історії – поки не настала пора для переосмислення.
Що відбувалося біля пам’ятника
Простір біля меморіалу роками слугував місцем живої пам’яті. Щороку 27 січня – у Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту – тут проходили офіційні церемонії, з участю представників міста, дипломатів, свідків подій і молоді. Лунали молитви, а класти вінки приходили навіть ті, хто ніколи не бачив війни, але відчував її наслідки.
Частими були й неформальні зустрічі: сюди поверталися колишні в’язні табору, які пережили Плашув або інші концентраційні табори. Вони ділилися своїми історіями з молодими людьми, для яких події 1940-х – уже далека історія. Такі зустрічі іноді проводили просто на лавках біля монумента або в межах організованих заходів міських закладів освіти.
Окрім щорічних дат, на місце приходили також шкільні групи – як частина уроків історії чи екскурсій. Учителі пояснювали символіку пам’ятника, розповідали про колишній табір Плашув і те, як саме цю ділянку перетворили на місце вшанування. Меморіал був і об’єктом історичної пам’яті, і водночас платформою для формування етичного мислення.
Чому пам’ятник перенесли й чому це важливо
І все ж повернемося до питання переїзду пам’ятника. Зусиль було докладено чимало, але чи була в цьому нагальна потреба?
Більш як пів століття пам’ятний камінь стояв серед зелені неподалік колишнього цукрового заводу. Але з кожним роком дедалі більше людей, особливо молодших, помилково сприймали це місце як справжню локацію табору. Ситуація непокоїла не тільки істориків, а й самих колишніх в’язнів. Їхнє багаторічне бажання пересунути монумент туди, де фактично стояли бараки примусової праці, довго залишалось нереалізованим.
Рішення прийняли лише в серпні 2023 року. Завдяки спільним зусиллям міста, Інституту нацпам’яті та управління зелених насаджень пам’ятник перенесли в район Солтисовіце – ближче до реального місця табору Бурґвайде. Це була складна операція: понад чотири тонни ваги, три години роботи, спеціальна техніка. Але результат дозволив виправити неточність, яка муляла око тим, хто любить історичну справедливість.Відтоді монумент стоїть там, де мав бути з самого початку. Це не просто зміна координат, а вияв поваги до тих, хто пройшов крізь табірну систему. І водночас чіткий сигнал наступним поколінням: навіть камені не мають права брехати. Якщо вам цікаво дізнаватися про такі меморіали, прочитайте також про пам’ятник жертвам Катинського розстрілу.